Історія не з книжок

Спогади Подоляки Ганни Іллівна, зібрані у рамках проекту «Передай мені пам'ять» 27 липня 2013 року. Запис зроблено в с. Вільшана Недригайлівського району біля двору, де зараз проживає Ганна Іллівна. Цікаво, що у спогадах Ганни Іллівни немає "наших" і "німців", а є "красні" і "німці". Мабуть тому, що горя і страждань принесли і ті, й інші.
Спілкувався Андрій Рибалко
Бабуся Галя є рідною тіткою моєї бабусі Тетяни, хоча і старша за неї лише на 1 рік. Народилася вона в с. Вільшана Недригайлівського району Сумської області, 1922 р.н. Ще кілька років тому вона жила сама у своїй "куркульській" батьківській хаті, а зараз її догодовує племінник Юрій Меркулов.
- Здрастуйте бабусю Галю! Розкажете мені щось про війну?
- Розкажу дітки, що помню. А помню вже не багато.
- У ваших батьків багато було дітей?
- Нас було 10 дітей. Я наймолодша.
- А чи заможною була родина.
- Писали нас куркулями, а як воно було, хто зна. Сім'я велика була, треба було багато всього. Батька мого звали Ілько, а в них ще три брати було: Данило, Трохим і Андрій і всі були здібні, хазяйновиті. Хати були хороші. Були і корови , і коні. А як розкуркулювали, то забрали все.
- Як ви жили до початку війни?
- Жили одноосібниками. В колгосп не вступали до самої війни. А чи заможно? Після розкуркулення було, що в школу босі ходили по морозу. Ідемо пізно осінню, а іній біліє, а ми босі, бо не було в що взутися і одягтися.
- Як в Голодомор виживали?
- Я тоді була ще мала. Мене до сестри Катерини віддали, до Майорів. Кузьма і Оксеня (брат і сестра) жили в Маріуполі. А в 32-му туди і батько поїхали, і брат Митрофан і там були. Коли нас розкуркулювали, нас із хати вигнали і ми по кватирах ходили. З родини померли і мати, і брати Андрій, і Кузьма (молодший), і Марфа. Чотири душі. Тут біля хати і поховали. Могили досі є. Так і напиши в книжці, що в 33-му мучили голодом!
Як Митрофан вернувся із Маріполя, то пішов у колгосп і одклопотав хату і мене забрали. І батько вернулися.
- Як Ви дізналися, що почалася війна?
- Не пам'ятаю вже. З сільради мабуть сказали.
- Кого із ваших родичів забрали на фронт?
- Братів Митрофана, Василя, Кузьму. Старшого Кузьму. У нас два Кузьми було: один малий, що з голоду помер, а другий уже дорослий. Кузьма потрапив в полон в Польщі. Із полону втік і пішки додому прийшов. Митрофан був поранений. Нагороджений орденом Слави.
- Як німці прийшли пам'ятаєте?
- Зимою уже і прийшли. Такого, щоб палили чи розстрілювали не знаю. В хату заходили, але не жили. Про німців багато не розкажу, бо мене забрали в Германію. Забирали багатьох дівчат на роботу, увесь куточок. Зразу запрошували, але охочих не було, тому забирали насильно. Так і мене забрали.
- Чи були поліцаї в селі?
- Та були. І мої два брати пішли в поліцаї. І сусід Петро Семенець. А через шо? Коли почали заганять людей у колгоспи, їх повиганяли із хат, бо вони не йшли в колгоспи. Бо хто багатший був, не хотів іти колгосп. Тому, коли "красні" пішли, а німці зайшли, вони в поліцаї подалися.
- А що з поліцаями сталося, коли повернулися радянські?
- Коли "красні" підходили - потікали. Михайло і з жінкою кинув малу дитину в Червоній Слободі і втік. І вже в Германії Михайло написав мені письмо. Так я як прочитала, переживала: дитину малу кинули, а самі евакуювалися. Обидва опинилися в Англії. Михайло і в Україну вже пізніше приїжджав, а Федір женився не нашій і зв'язку з ним немає.
- Що ви в Німеччині робили?
- Була я не в хазяїна, а на швейній фабриці. Місто Ешенверден Любердик.
- Як до вас ставилися?
- Робітники добре ставилися (там і німці були робітниками), а начальство по-різному бувало. Кажуть, що бували випадки, що били, але зі мною такого не було. Дружненько працювали.
- Чи багато працювали?
- Багато. Безщотно. Не 12 годин, а набагато більше. Як заступив зранку, то до самої ночі.
- Годували вас добре?
- Варили на всіх. Ніхто не думав чи смачне, чи не смачне, їли що давали. Вдома коли хочеш і що хочеш з'їсти можна було, а там те, що дадуть.
- Хто вас визволяв?
- Назад нас американці забирали. Поселили в загальний табір. І там, що найгірше – те і наше було. І робити заставляли багато, і їсти не давали.
- Чиї саме табори були, наші, чи американські?
- "Красні".
- Коли ви повернулися, де ви працювали після війни?
- Життя після війни тяжке було. В 47-му знову голодовка. Працювала в школі прибиральницею. Дітей любила страшенно, а вони мене. Заміж не ходила, своїх дітей не було. Так і жила сама. А зараз Юра, онук Оксені мене догодовує.
- Може ще щось хочете розказати?
- Ті, хто у Німеччині були, тоді вірші писали. Ось один:
"Горить лампа, в хаті тихо, уся сім'я спокійно спить,
А мама з горя і печалі сама до себе говорить.
Сидить вона і все сумує і гіркі сльози пролива:
Вже десять місяців минуло, дочки додому ще нема.
Нема її, може не буде, може й живої вже нема,
Мені ніхто не перекаже,я її ждатиму щодня.
А утром встану, де не гляну, куди не вийду – все сама.
Усі дівчата людські дома, моєї донечки нема.
А дочка теж усе сумує і гіркі сльози пролива.
Вона і днями і ночами нещасну долю проклина.
Утром рано поліцаї на роботу нас ведуть,
Ідем ми рано на роботу, схиливши голови усі,
а у очах у нас темніє, як серед темної ночі.
А ляжу спать, то мені сниться батько, мати і сестра,
а за бідного браточка не забуду нікогда.
Бодай ліси ті погоріли, бодай той явір проваливсь,
а ми б жили на Україні з своєю ріднею сміючись.
І мати лампу погасила, бо дума доня її спить,
а про її муки і страдання вона не може позабить.
Липень 2014 року. 

КонтрРЕВОЛЮЦІЯ – буде (?)

Кінець лютого 2014 р. Київ. На Інститутській кров в перемішку з снігом і гряззю покривають квіти. Пахне гаррю від Будинку Профспілок. Хтось ганяє містом на трофейній вантажівці, а біля Банкової десяток майданівців їздять на такому ж “віджатому” джипі. Відкрито зброї ніхто не носить, але її достатньо навколо. Центр міста схожий на маленьку Чечню.

Інколи Хрещатиком пропливають труни Героїв Небесної Сотні. “Герой! Герой! Герой!” Сльози навертаються на очі навіть у суворих, давно не митих чоловіків. Пісню “Пливе кача…” на все життя зненавидять сотні тисяч людей.

У вікно одного із революційних штабів видно як сотні киян струмочком несуть квіти, щоб вшанувати загиблих. Десь поруч із діркою в боці лежить зв‘язаним щойно принесений “тітушка“. Тривають дискусії, що з ним робити і прогнози для бранця зовсім не втішні…

…Він мав би померти, бо вбивав якщо не він сам, то ті, ким він керував. Але хтось так щиро молився за нього, що зі смертю він зустрівся не цього разу.


Не важливо, чи ця історія була насправді. Але вона цілком могла бути у вирі тих часів. Бажаючих бути “якобінцями” в цій революції не зупиняли навіть історичні аналогії і перспективи закінчити життя на тій же гільйотині, яку вони вперше збудували самі.

Новоутворена влада із колишніх опозиціонерів наскільки слабка, що на неї майже не звертають увагу. ПостМайдан – це аж ніяк не ЄвроМайдан. Він давно уже не скаче, а перетворився на неприборканого звіра. Пройде зовсім мало часу і сильніші “двіжі” почнуть притискати дрібніших і менш озброєних колишніх союзників по боротьбі.

І можливо все відбулося б по класичному сценарію і за “лютневою” відбулася б ще і “жовтнева” революція, але розпочалася війна з Росією і дика стихія переродилася у добровольчі батальйони. У той час, коли силовики відмовлялися виконувати наказ, озброєний Майдан наказів не вимагав. Колишні “провокатори” стали міліціонерами навіть не виводячи наколки A.C.A.B., а на Хрещатику на певний час лишилися тільки алкооборона, яку довго не терпіли ні кияни, ні нова влада.

Для чого я все це пишу? Для того, щоб нагадати як все було. Для того, щоб нагадати, яку ціну ми заплатили і платимо. Для того, щоб нагадати причини, чому все це відбулося.

Майдан організував не Мустафа, не Руслана і не Держдеп. “Поймите, нас задолбало!” – це не просто великий плакат на барикаді зі сторони Європейської площі. Мабуть це гасло кожної революції і нашої в першу чергу.

Відмова підписати асоціацію – це була цинічна крадіжка мрії, про те що хоча б колись буде краще. Коли 1 грудня в супереч рішенню суду ми вийшли на мітинг і захопили Будинок Профспілок і КМДА, ми безумовно порушили закон. Але ми зробили це тому, що влада на нього просто плювала. В Україні Януковича для громадянина не було ні справедливості, ні перспективи. Влада перетворилася на ракову пухлину на тілі держави. В опозиційних виданнях полюбляли пригадувати Януковичу його крадіжки хутряних шапок, але рідше згадували, що “сім’я” перекладається як “mafia”.

“Злочинне співтовариство – це розумний організм, де кожен знає, що робить і передбачає наслідки. Тут не буває випадкових людей. Кожен мовчки вносить свою частку згідно змови, який не вимагає слів. Це найбезпечніший спосіб вчинення злочинів. Тому що все, як правило, законно. Там є персональна вигода, але немає персональної провини. Тому відповідати можуть або всі разом, або ніхто.

Наївно зводити рахунки з окремою ракової клітиною. Але вирізати всю пухлину справа важка. Без набору сталевих інструментів не обійтися. Не всякий зважиться на операцію …
Український правлячий клас – це злочинне співтовариство, яке не може бути посаджено у в’язницю.”
– Густав Водічка.

Минулого тижня я був на пікеті. Якби ви уявляли, як набридло мені ходити на пікети! Але доводиться інколи, коли є вагомі причини. Пікетували обласну прокуратуру, бо проти депутата Сумської міської ради Семена Салатенка (який вже півроку воює в “Дніпрі-1″) порушили кримінальну справу нібито за погрозу життю судді Дашутіну. Мовляв Семен планував вкинути суддю у сміттєвий бак (а суддя мабуть не міг жити із таким соромом). Чи підтримую я “сміттєву люстрацію”? Зовсім ні – це не адекватно, примітивно і навіть низько. Але натомість мають бути чіткі норми про люстрацію відповідно до закону. Існуючий закон кращий ніж жодного, але не дає відповіді на всі питання.

В той день розглядалася справа про поновлення на роботі начальника управління комунальної власності Василя Щербака, якого хлопці з Майдану “люстрували” ще в березні минулого року. При Щербаку без конкурсу ряд депутатів міської ради отримали в оренду, а згодом і у власність приміщення у центрі міста. Про дерибан комунального майна неодноразово писали і експерти, і журналісти. Однак дерибан був, а кримінальних справ не було, бо з точки зору закону все чисто. Аналогічно в Сумах цілком “законно” розкрали десятки гектарів землі під ІЖБ. Зупинити це вдалося лише завдяки встановленню мораторію на виділення земельних ділянок (який до речі багато хто вважає незаконним і цілком можливо, що формально він таким і є).

Справа про поновлення на роботі Щербака розглядалася в Ковпаківському суді, однак він змінює реєстрацію місця проживання, для того щоб позиватися в Сумський районний суд. Цілком “випадково” згідно автоматичного розподілу справ суддею в спорі стає суддя Ігор Дашутін – племінник місцевого великого підприємця Григорія Дашутіна з яким Щербак мав спільні справи. Цілком випадково після того, як Щербака звільняють ще раз (за виявлені зловживання) вже нова справа знову потрапляє до судді Дашутіна. Теорія неймовірності!

Незважаючи на загрозу сутичок під судом, Дашутін приймає рішення на користь Щербака, а потім тікає з приміщення через чорний хід.

Через півроку проти першого заступника міського голови м. Суми Володимира Войтенка порушують кримінальну справу як на підбурювача та організатора тиску на суд з метою не допустити поновлення на роботі Василя Щербака. А військовослужбовець Семен Салатенко фігурує як головний організатор і виконавець.

Тиснути на суддю, погрожуючи сміттєвим баком – злочин? Можливо. А от зміну підсудності та втручання в автоматизований розподіл справ як злочин довести нереально, бо злочинне співтовариство – не гопники із вулиці, воно не діє примітивними методами. У них є свої прокурори, судді, міліціонери, і вони вважають себе справжніми господарями міста.

Не розуміють вони лише одного: справедливий суд – це захист від революційного самосуду; справедливий закон – імунітет від свавілля молодиків з палкою (а сьогодні вже і з автоматом). Революція – це не відновлення закону, навпаки – це зведення його до нуля тільки тому, що закон перестав бути справедливим.

В умовах агресії Україна не витримає ще однієї революції. Але і контрреволюції теж не переживе. Ті, хто зараз вважає себе елітою закінчать життя в підвалі, а ті, кому пощастить – в еміграції. Виключень не буде.

У нас є шанс виписати справедливі правила, єдині для всіх і жити за ними. А в місцевих еліт – будувати цивілізовану Україну якщо не із патріотизму, то з елементарного інстинкту самозбереження.

rybalko.in.ua

ОУН. Піски. Війна на два фронти

Зранку пролунав телефонний дзвінок від Артура Назарова – журналіста з яким познайомився ще в Будинку профспілок на Майдані.

— Нас оточили військові без розпізнавальних знаків у масках. Вимагають від ОУН скласти зброю і покинути Піски. Вже другий день криють артилерією сєпари. У нас троє трьохсотих, один з них тяжкий, — схвильовано говорить він

— Чим я можу допомогти? – кричу йому в трубку, намагаючись прокричати перешкоди у зв'язку.

— Напиши про це хоча б у Facebook.

На цьому дзвінок обірвався, а я побіг писати повідомлення у соціальних мережах.

Протягом дня з окремих дзвінків «звідти» по пазлах намагаюся відтворити повну картину. Новини не просто не втішні, вони викликають коктейль суму і гніву.

Позиції ОУНівців вже котрий день обстрілювали. Я так розумію, що у відповідь було прийнято рішення піти в атаку на сєпарський блокпост. Спочатку операція була вдалою, і хлопці добряче покосили рашистів. Але згодом було поранено «Хірурга» і «Кобру». Один боєць із рою «Чорного Комітету» загинув. Це важка новина. І вважаю, що близькі Героя мають дізнатися про його смерть не із соціальних мереж, а від представників батальйону. Тому не називаю ім'я і позивний.

В цей складний момент позиції батальйону ОУН оточили військові. Хто це: армійський спецназ, «Альфа» чи ще хтось, лишається тільки гадати. Замість підтримки – вимога здати збою і покинути позиції.

Про те, що відбулося потім, дізнаємося з офіційної заяви комбата ОУН Миколи Коханівського. Вже зараз відомо, що оунівці покинули Піски.

Кілька слів про друга Миколу і його батальйон. Я не схильний когось ідеалізувати, впадати в емоції, кричати про «перемогу» чи«зраду». По максимуму намагаюся утримуватися від коментарів у справах, де недостатньо компетентний. Але від усього серця можу сказати, що більшого ідеаліста, людини відданій Україні, ніж Коханівський, я не зустрічав. Є чимало добровольчих батальйонів до яких є багато питань. На війні не все чорно-біле, інколи герої й негідники воюють пліч-о-пліч, а інколи й самі герої бувають негідниками. Але я точно знаю, що ОУНівцям Коханівського ніхто не може закинути боягузство, мародерство, наїзди на бізнес, гру на користь когось із політиків чи ще щось. Якщо в чомусь і можна звинуватити цих хлопців, то у відчайдушності і в тому, що вони не надто цінують свої життя (сьогоднішня атака на ворожий блок-пост цьому приклад).

У мене не вкладається в голові, чому не дати Коханівському, який користується безсумнівним авторитетом в патріотичних колах, максимум повноважень і військове звання відповідно до його посади? Я не можу зрозуміти, які є аргументи про те, що необхідно роззброїти ОУН (окрім догодити Путіну). Скажіть, хіба це не зрада?

… Відразу кажу, я не хочу і не буду боротися проти цієї влади, бо розумію, що війну на два фронти не виграти. Але складається враження, що хтось безумний таку війну уже розпочав.

«Ми захистимо нашу державу. Навіть якщо вона цього не хоче». Цю фразу я почув ще влітку. Це не просто слова. Це девіз цієї війни.

Ми переможемо. Не завдяки, а всупереч. Але переможемо. Я вірю. Бо перед очима стоїть той хлопець, що неодноразово приїздив на акції в Суми: допомагав повернути квартиру курсанту-нахімовцю, пікетував суд по справі «графітчиків з Януковичем», допомагав у боротьбі з регіоналом-Молотком на останніх виборах… Сьогодні його вже немає з нами.

Але є ми…

Перший молитовний сніданок на Сумщині

Вчора в Сумах відбувся перший молитовний сніданок за участі політиків та громадських діячів. Це мабуть перша зустріч, коли в стінах ОДА прийшли поговорити не про конфесії, а про Бога. Читали "Отче наш", Нагорну проповідь, молилися за Сумщину. Складалося враження, що багато хто з присутніх давно читав рядки із Писання, а хтось, можливо, і вперше. Однак атмосфера була затишна і довірлива.
Не обійшлося і без дискусій. Вчора трохи соромився, наступного разу обов'язково візьму активну участь:)
Пригадується, як минулого року в період затишшя після подій на Грушевського я брав участь у з'їзді православної молоді. Тоді ми обговорювали дуже багато питань, серед них відносини церкви й політки. Сподобалися слова одного із владик: "З одного боку нам кажуть: чому Церква мовчить з питання євроінтеграції, Майдану і т.п.? Якщо ж ми висловлюємося з того чи іншого питання, нас звинувачують, що Церква втручається в політику. Найкраще, щоб політики самі були в Церкві, а не поза нею. Коли вони житимуть як християни, не треба буде жодних заяв."
…Це було за два тижні до розстрілу Небесної сотні.
Захід, що відбувся вчора - це перший невеликий крок, який дає надію. Зміна політиків - це не завжди їх заміна. Інколи це зміни в своїй душі.

Charlie Hebdo. Memento mori

Ну что, Даманский, ты готов встретиться со своим атеистическим богом?
(Олександр Лазаренко, 21 січня 2014 р, м. Київ, вул. Грушевського)

Френдстрічка не затихає від коментарів та оцінок про трагічні події у Франції, де ісламісти розстріляли богохулів із редакції журналу "Charlie Hebdo".
Якщо коротко: зло породжує зло і примножує його. Одні з девізом "немає нічого святого", стали жертвами інших, для яких людське життя не святиня. Паризькі карикатуристи стали мучениками в ім'я світського гуманізму, а терористи - мучениками в ім'я радикальних течій ісламу. Я не в захваті ні від перших, ні від других.
Мене, як християнина, обурюють карикатури з Ісусом чи Святою Трійцею. Але в цьому випадку вбивство не метод, навіть тому, що лише розрекламувало погляди жертв, а релігію подало у викривленому світлі. Тим паче я знайомий з історією Церкви, коли мученики зрештою перемогли гонителів.
Можна почути іншу думку, часто від людей невіруючих. Мовляв, християнам, слід лишатися толерантними до інших, і наводять цитати з Писання. Наприклад "Не переставайте любити своїх ворогів і молитися за своїх гонителів" (Матф. 5:44).
В Нагорній проповіді Христос закликає апостолів любити і молитися за СВОЇХ ворогів. Іншими словами цитата із Євангелія від Матфея це про карикатуру на мене, єпископа чи патріарха. Цитати ж із закликом бути толерантним до ворогів Бога, я не знаходив. Якщо я помиляюся, виправіть. Більше того, Христос говорить: "Усякий гріх і хула проститься людям, а хула на Духа не проститься! Якщо хто скаже слово на Сина Людського, проститься йому, якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цім віці, ані в майбутньому." (Марка 3:29-30).
Дехто знаходить вихід в юридичній площині: законодавчо закріпити відповідальність за "образу почуття віруючих". Але скільки віруючих, скільки і почуттів. Скажімо ображу я ненароком якогось пенька, що виявиться рідновірським "богом" і що? В тюрму?
За дві тисячі років Церква (не храм, не юридична особа, а Ἐκκλησία) пережила гоніння, єресі, і участь в політиці. Переживе і епоху лібералізму, адже навіть "ворота пекла не здолають її" (Мф. 16:18).
Варто пояснити лібералам, що ідею свободи придумали не ліберали. Що Бог уже створив людину вільною, навіть у виборі добра і зла. Що людина недосконала (грішна) за своєю природою, саме тому краху зазнає будь-яка ідеологія, що ставить в центрі одну лиш людину. Не знаю, чи багатьох це переконає, але принаймні пояснить наш світогляд.
Треба вийти за межі костьолу чи храму. Згадати, що віра - це не лише для бабусь (при всій повазі до них), адже Отці Церкви - це інтелектуальніші люди свого часу. То хіба ми маємо право зводити християнство до відвідання церкви раз на тиждень? Хіба важко розповісти товаришу, що наша віра - це не віра в "дідуся на хмарці", чи "світового жандарма"? Хіба можна пробачити, коли православний з вищою освітою, що прочитав сотні книг, так і не спромігся прочитати хоча б Євангеліє?
Трагедія, що виникла у Франції - це трагедія французького суспільства. У здоровому суспільстві не міг би бути популярним журнал "Charlie Hebdo". Такі карикатуристи викликали б емоції такі, як у нас, скажімо, викликають наркомани: осуду і співчуття. Але ніхто ж із нас не іде вбивати наркоманів? І героїв з них не робить теж.
P.S. На сторінках шанованих мною френдів читаю багато знущань над загиблими. Як на мене не варто. Сюрприз, що вразив їхні душі після земного життя, не зрівняний зі зловтішаннями тут.
Андрій Рибалко, вірний УПЦ КП

З щоденника Майдану. 21 листопада

2013 р. 21 листопад. Заголовки з "Української правди": ВР ПРОВАЛИЛА ВСІ ПРОЕКТИ ЩОДО ЛІКУВАННЯ ТИМОШЕНКО; АЗАРОВ ВІДМОВИВСЯ ВІД УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ З ЄС; КВАСЬНЄВСЬКИЙ; УГОДУ ПРО АСОЦІАЦІЮ НЕ ПІДПИШУТЬ. МІСІЮ ЗАВЕРШЕНО.

Сьогодні ввечері всі навколо ходять з відчуттям, що їх знову кинули. Уже давно змирилися, що ми живемо у державі з тотальною корупцією, в відсутністю права і справедливості, з владою, яку не контролюємо і опозицією, яка нічого не може вдіяти. Однак вірилося, що все це тимчасово. Що скоро підпишуть Угоду про Асоціацію з ЄС, що Янукович не вічний, бо буде змушений дотримуватися правил хорошого тону у пристойному "євротоваристві". Мало хто читав Угоду про Асоціацю, однак це була своєрідна мрія про комунізм - Україну, в якій все буде добре, нехай треба потерпіти, почекати, але колись цей день має настати. І ось цю мрію цинічно вкрали.

Всі розуміли, що треба щось робити, але суспільство втомилося від невдач, ритуальних "Повстань, Україно!", "Національних комітетів захисту", "Комітетів опору диктатури". На такі заходи, як правило приїздили партійні активісти, доповнені проплаченою масовкою. "Несколько сотен или, быть может, несколько тысяч человек два-три раза в год собирались на этой площади – в какой-то неизъяснимой уверенности, что их печальные сходки станут причиной ухода постылой власти." - це цитата із художнього роману, однак надто схоже це було на мітинги української опозиції у 2010-2013 роках.

Read more...Collapse )

Похід на Дикий Схід. Як я не став добровольцем

Цього тижня я мав бути в батальйоні територіальної оборони «Айдар» при Міністерстві оборони України. Замість цього пишу цей блог в Сумах.

Спробую максимально беземоційно описати наші пригоди.

Близько десятка молодих хлопців-добровольців з Чорного Комітету зібралися поїхати в батальйон «Айдар». Особисто я їхав, щоб отримати основи військової підготовки та по мірі своїх можливостей допомогти батальйону. Когось з чоркомівців я добре знав раніше, з більшістю ж познайомився на Майдані під час подій на Грушевського. В батальйоні уже служать їх знайомі-майданівці, тому наш візит був узгоджений. Ми зібрали речі для себе, затарилися згущиком, сигаретами, бронежилетами для бійців «Айдару» і поїхали до Харкова. Звідти рейсовим автобусом виїхали до Старобельська, де нас мала забрати військова техніка батальйону.

Коли за с. Кучерівка ми побачили блок-пост з українськими прапорами, то були навіть трішки раді. Цікаво, як же відбувається контроль на території, наближеній до АТО? Чи не прошмигне сепаратист через український блок-пост?

Зустріли нас люди зі зброєю з синьо-жовтими стрічками. Дехто з них мав шеврони давно розформованого «Беркуту». Це трішки насторожило. Хоча може це ж «наш» «Беркут», перевихований… Коли у нас перевірили документи, це було не дивно. Не дивно, коли попросили показати речі. Навіть коли нас поклали на землю і націлили автомати, побачивши в рюкзаку чиїсь розтоптані берци, особисто я поставився до цього з розумінням – підвищені заходи безпеки як не як. Плюючись від піску, ми все ж пояснили хто ми і куди їдемо. Хвилин через 20 телефоном надійшло підтвердження від комбата «Айдару», що ми дійсно добровольці і їдемо в батальйон.І тут все тільки почалосяCollapse )

Покоління, що йде на війну

Із січня я практично перестав писати. Після подій на Грушевського надто кардинально змінився світогляд. Досі не віриться, що це було зі мною: небо, що горить; вибухи; поранених виносять… Після смерті Нігояна, я розумію всю цінність смски мамі "я живий". В той день ми пішли спати за дві години до наступу "Беркуту".
У кожного хлопчика є дитяча мрія, побувати на війні. Тоді я вперше молився за мир. Напевно тоді став дорослим.
Ціною сотні життів, Януковича ми повалили. Мрії збулися, а от теорії рухнули. У книгах все виглядало інакше.
Досі не віриться, що Крим окупований, а на Донбасі іде війна. Що мої друзі там, де стріляють. Що моє покоління воює.
Ми зустрічалися на нудних мітингах біля пам'ятника Шевченка, на веселих акціях протесту, на цікавих вишколах і походах.
По одному, тихо і без пафосу ці хлопці ішли в Національну гвардію, армію, а з неї відразу на війну. Немає жодних слів про патріотизм. Все і так зрозуміло.
У мене зібраний наплічник. Є військовий квиток і квиток на потяг. Потяг відбуває завтра…

Жити можна. Виживуть не всі.

Ми їхали дорогою в бік Києва. Назустріч нам рухалися колони військової техніки, які вже нікого не дивували. Як і всі в ці дні, говорили про війну і політику.
- Навіщо нам закони, якщо їх ніхто не дотримується?, - обурюється молода жінка.
- А як же можна жити без закону? - запитує старша.
- Я трішки пробував жити без законів. Жити можна. Тільки виживуть не всі. - каже хлопець із переднього сидіння.
Водій промовчав і загадково посміхнувся...

(no subject)

Останній свій пост у ЖЖ я написав перед подіями на Грушевського. Після цього бажання писати зникло.
Все змінилося. Суспільство, Україна і я. Попередні записи видаються смішними. І справа не тільки в подіях...
Раніше, прочитавши Гумільова, Шпенглера і ще десятки й десятки книг, я думав, що знаю багато чого. Тепер же не впевнений ні в чому. Напевно ця сократівська думка прийшла, коли я, людина з двома вищими освітами, ішов по Європейській площі в масці та з арматурою в компанії студентів та офісних працівників…