Гомофобія для чайників. Чому я проти «Київ-прайду»

Астрологи оголосили тиждень «Київ-прайду». Кількість прихильників і противників веселкових прапорців зросла в десятеро. А у Facebook Цукерберг навіть нову емоцію додав. Типу «гордість».

Чому я проти? Тому, що мені не подобається, коли певна ідеологія монополізує право на істину. І таких людей як я доволі багато.

Ми боремося не проти геїв і не проти гомосексуалізму, бо усвідомлюємо, що це явище було і буде. Наша боротьба – виключно в ідеологічній площині. Поки що в Україні ситуація не на нашу користь, але в світі маятник суспільної думки вже починає хитатися у зворотній бік. Лібералізм втрачає свої позиції.

Аксіома лібералізму проста – людина має право на все, що їй подобається, якщо при цьому не зазіхає на свободу іншої людини.  У цій системі координат право на ЛГТБ-прайд, одностатеві шлюби і навіть усиновлення ними дітей дійсно священне.

Але моя ідеологія інша. І в ній теж є свої аксіоми. Ми високо цінуємо людину та її якості і вважаємо її вінцем творіння, однак поряд з цим вважаємо, що кожна людина у своїй природі має недосконалість.  Щоб переконатися в цьому достатньо чесно придивитися до себе, а також озирнутися навколо. Саме тому не завжди те, чого хоче людина є їй на користь та на користь суспільства. Навіть якщо це не очевидно на перший погляд. Мораль, право, держава – це «необхідне зло» для обмеження свободи людини в інтересах виживання людського виду. Без них життя б на землі перетворилося на пекло. Звісно є й інші крайності – тоталітаризм, коли держава та певна ідеологія намагається контролювати всі сфери суспільного життя.

Прошу вибачення у читача за такий ідеологічний екскурс. Повернемося до ж до нашої теми.

Постараюся відповісти на найбільш поширені питання.

«Чому ви лізете у приватну справу людей, хай сплять хто з ким хоче?». Всім здоровим людям насправді дійсно не цікаво, хто з ким спить. У кожного вистачає своїх життєвих справ, щоб порпатися в чужому житті. Саме тому ви навіть не уявляєте скільки серед ваших знайомих фетишистів, копрофілів і БДСМщиків. Останні навіть мають свою цікаву субкультуру, про них пишуть книги і знімають фільми. І вони мене не турбують до тих пір, коли не змушують суспільство визнавати цю поведінку за норму та включати до шкільної програми питання на кшталт: «що робити, якщо мені подобається, коли наді мною домінують» чи «це нормально, коли я збуджуюся від запаху калу?».

«Хай люди кохаються! Це так прогресивно. А ви зі своїми «скрєпами» тягнете нас в СРСР і Середньовіччя».

Насправді «вільне кохання» – це ніякий не прогрес, а регрес на тисячі років. З біологічної точки зору чоловік завжди прагне кохатися з якомога більшою кількістю жінок, а жінка вибрати для продовження роду чоловіка із найсильнішими генами. Таким чином «слабкі» гени відфільтровуються, а «сильні» знаходять продовження у майбутніх поколіннях. Цим ми нічим не відрізняємося від тварин. Але люди навчилися обмежувати своє біологічне на користь соціального. Шлюб і подружня вірність виникли з метою виховання дітей. Бо коли дитинчаті тварини достатньо кілька років, щоб набратися сил і бути самостійною, то маленькій людині в процесі виховання слід закласти багато «соціальних стереотипів» (проти яких так рішуче борються гендерні активісти). Тому вбиваючи моральні норми, які закладені в суспільстві, вони вбивають людське на користь тваринного.

На цьому моменті можна плавно перейти до наступного питання: «Яким чином геї загрожуть традиційній сім’ї?»

Дійсно, як вашій сім’ї можуть загрожувати два престарілих геї-сусіди, а не алкоголізм, розпуста і домашнє насильство? Бо корінь всіх перелічених проблем один – це безвідповідальність. І закріплення гомосексуальних стосунків як суспільної норми – це поки що її вершина. Мовляв «будь вільним, самостверджуйся, живи як тобі подобається». А потім чоловік і жінка, замість того, щоб знаходити між собою порозуміння, несуть заяву про розлучення «бо виявилося, що то половинка не моя».  Повторюся, тут проблема не у самому гомосексуалізмі, а у ідеологічній призмі через яку подається суспільна легалізація такої поведінки. Треба констатувати, що і багато правої молоді вражені цим явищем. Тому трохи смішно і сумно виглядає, коли «за традиційну сім’ю» виходять активісти, що у своїй сексуальній гігієні ближчі до RAF, ніж до ОУН. Найкращий метод боротися за сім’ю – це її створити, чого бажаю їм і собі в першу чергу.

«Треба поважати різноманіття. Це ознака цивілізованості»

Найцікавіший пункт. На цьому моменті, раджу подивитися відео із минулорічного «прайду».

Поліція затримує людину, яка мирно, без зброї і насильства висловлює думку, протилежну ЛГБТ-ідеології. Тому коли реклама у ФБ мене вкотре кличе на «Київ-Прайд» з гаслами Свободи і Різноманіття, я пригадую, що вперше в історії масовий терор як метод політичної боротьби застосували ліберали. Ця організація мала назву «Товариство друзів свободи і рівності» і більш відома як якобінці.

Саме тому для мене не проблема потиснути руку гомосексуалісту, який не афішує цей аспект свого життя. А от ЛГБТ-пропагандистів я не дискриміную і ставлюся до них однаково вороже, не залежно від їх сексуальної орієнтації.

І на завершення. Кохайтеся! Нас має бути 52 мільйони 🙂

Чому студентські активісти люблять Вконтактє і не люблять Україну?

Мене інколи дивує, чому студентські активісти так не люблять Україну?

Наприклад «Студентська республіка» на заходи за державні кошти запрошує Руслана Коцабу, що закликає саботувати мобілізацію. Після того як Мінмолодьспорт позбавило їх державного фінансування, вони тепер на суди до Коцаби ходять.

Тепер ще одна новина – радник президента «Української асоціації студентів» Микита Євстіфєєв подав в суд на Президента України, щоб скасувати пункти Указу про блокування Вконтактє. Особливо лякає, що значна частина моїх знайомих студактивістів підтримує цей крок. У Дніпрі навіть мітинг організували!

Read more...Collapse )

Як перемогти ІДІЛ?

Праві часто вважають, що ісламізацію Європи можна зупинити заборонами: заборонити носити хіджаб, заборонити ходити на пляж в буркіні, заборонити поширення Корану. Ліберали ж вірять, що мусульман можна «інтегрувати» у мультикультурне суспільство.
Один із принципів націоналізму свідчить: у світі завжди існувала та існує конкуренція між націями. Сильні творять дійсність, а слабкі етноси давно зникли у небутті історії.
Європейці почали програвати не тоді, коли їхніх містах з’явилися мусульманські райони. І навіть не тоді, коли до Європи сунулися потоки мігрантів.
Європейці почали програвати тоді, коли їх костьоли і церкви стали напівпорожніми. Коли чоловіки стали слабкими і безвідповідальними. Коли жінки між роботою і дітьми почали обирати кар’єру. Коли любов підмінили сексом і закоханістю. Коли європейці почали жити для себе, захопившись у власному гедонізмі.
З 2001 року США воює з Аль-Каїдою, однак Аль-Каїда досі існує. Більше того, із неї народився ІДІЛ – вже не просто терористична організація, а реальна держава з територією, поліцією і податковою.
У 2014 році ІДІЛ оголосив себе Халіфатом, чим фактично оголосив війну світовому порядку. З того часу потужні держави, серед яких США і Росія вже кілька років воюють проти бойовиків-ісламістів. Однак очевидно, що система міжнародної безпеки зазнала краху. Політична карта світу давно не відповідає реальності і кількість протиріч лише накопичується. Скоро деякі держави просто зникнуть з карти. А в тому, що Халіфат буде існувати (в цій, чи іншій формі) у мене сумнівів немає.
Можна мати надзвукові винищувачі і особливо точні бомбардувальники. Але поки одні хочуть збудувати відкритий і толерантний світ, інші хочуть померти на шляху Аллаха. Відкритість і толерантність тільки допомагає їм в цьому.
Що сучасний світ може запропонувати бойовикам замість райських гурій? Безвіз? Комфорт? Нову модель IPhone? Тисячі мусульман Європи це мають, але відмовляються від нього на користь джихаду. Вони кидають все та їдуть жити та воювати за Ісламську державу.
Зупинити їх біля своїх домівок зможуть лише ті, хто пам’ятають, що Царство Небесне здобувається силою.
Ходіть зі своїми дітьми до церкви, інакше ваші внуки творитимуть намаз!

Записки тероборонівця: Військові і армійці. Мери і бордюри

Вопрос з банєю решон.  Її не буде (с)

За останні дні я побачив два чітких типи людей у камуфляжній формі. Військові і армійці.
Військові – це ті солдати, сержанти і офіцери, які прийшли у Збройні сили, щоб воювати. Військові під час занять не шикують взвод в дві шеренги, а розставляють півколом. Військові дають основи знань, щоб вижити самому і ефективно вражати ворога. Говорять просто і зрозуміло, наводячи конкретні приклади зі свого досвіду.

Армійці – це люди, чия кар’єра зростала в час занепаду ЗСУ, коли покликанням офіцера було організувати строчників для фарбування бордюрів. Прикметною рисою армійця є  панічний страх перед вищим начальством і рясні матюки, що присутні в кожному реченні і обов’язково закінчують його. Армійці дають безглузді накази, які часто змінюються в процесі їх виконання. Єдина радість від армійців – це численні афоризми, один із яких винесений в епіграф.

Армійці і військові – це інь і янь українських Збройних сил, які знаходяться в єдності і протистоянні.

Перш за все вдячний націоналістичним таборам, в яких з юності виховувався з гаслом «Будь твердим до себе і будеш справедливим». Я жодного разу не скаржився ні на холод, ні на одноманітну їжу, ні на протікший дах в наметі, ні на відсутність світла, ні на трухлявий сортир. Говорю це без жодної іронії, бо  чітко усвідомлюю, що слід  готуватися до набагато складніших умов.

Але слід розуміти, що далеко не всі військовозобов’язані були в курсі, що їх чекає. Більше того, ніхто із керівництва не налагодив якісного діалогу із особовим складом. Наприклад для того, щоб пояснити людям, що військовослужбовцю належить відвідувати лазню не частіше, ніж раз в тиждень. Як говорить армійська мудрість, «мертві і військові не потіють».

В порівнянні із 2015 роком слід відмітити тотальну недовіру людей до влади. Будь якої: центральної, обласної, місцевої, військової. Коли раніше до влади ставлення було нейтрально-негативне, то зараз різко-негативне.

На цьому фоні каталізатором народного незадоволення став приїзд місцевих керівників на полігон в передостанній день зборів. Тут буде доречним анекдот: “чим відрізняється домашня собака від армійської? – Домашня собака, коли нічого робити, яйця лиже, а армійська – будку фарбує”. Провісником приїзду голови ОДА, голів РДА і мерів міст стало урочисте фарбування у колір хакі бетонних блоків на полігоні.

В день приїзду чиновників загін знову отримав зброю і пішов на місце заняття … обхідним маневром, щоб обійти полігон, де мали б бути присутнє керівництво. Шкода, що вони не бачили цього видовища: немиті, небриті чоловіки віком від 25 до 60 років у домашніх куртках, робах, штанах, джинсах, та частково у камуфляжі, купленому за свій кошт, озброєні АК-74. Воістину партизанські загони! Загін вивели на поляну і не відпускали з неї, доки із нашого військового містечка не вийшли всі чиновники. Знову ж для того, щоб ніхто із військовозобов’язаних не перетнувся із керівниками міст і районів.

Але присутність чиновництва ми все ж таки помітили. Контрактники з мітлами розчищали місце для обіду втомлених після стрільб міських голів і  голів РДА. А чому посоромилися зайти в нашу їдальню? Крупа хоч і одноманітна, але із хорошою підливкою і ложкою салату все ж таки її їсти цілком можна.

Важко передати цензурними словами моє здивування від заголовку новини: «Автомати до рук взяли голови міст та районів Сумщини».

«Мери міст та голови державних адміністрації Сумської області пройшли вишкіл загонів територіальної оборони» йдеться далі у новині! Година стрільби і обід у лісі за столиками це вишкіл??? Не соромтеся. Хочете вишколу, запишіться у загони оборони по справжньому і проходьте пліч-о-пліч всі заняття та живіть в тих же умовах. Повірте, ви дізнаєтеся багато нового і далеко не тільки у військовій справі.  Але більше користі буде, коли голови РДА і міські голови займуться виконанням своїх обов’язків із фінансування діяльності загонів оборони. Тому що територіальна оборона в Сумській області існує і тримається виключно на ентузіастах, на небагатьох людях, які до цієї справи ставляться щиро. Тих, які не зважаючи на увесь скепсис до влади, з впевненістю можуть сказати: «В ріднім краї панувати не дамо нікому!»

Для pokrov.world

Про меншовартість в школах

Школа часто культивує меншовартість українців. Вчора визначали переможців конкурсу есе серед старшокласників Сум. Теми дві: «Вячеслав Чорновіл – життя як смолоскип» та “Встань і борись! Слухай і вір, здобувай і перемагай, щоб Україна була могутня!”.
Є дуже хороші роботи. Щирі, талановиті. Я переконався, що у нації є майбутнє! Але мене просто вразило, що у більшості робіт червоною ниткою проходила теза про те, як століттями знущалися з нещасної, сплюндрованої, зґвалтованої Неньки-України. Я не згущуюю фарби, це ті слова, і ті тези, які були присутні у більшості творів. І ці твори ж писали напевно найкращі учні. І ясна річ, що такі слова і думки вони взяли від своїх вчителів.
Мене дійсно лякає таке викривлене уявлення про патріотичне виховання в освіті. Звісно, в українській історії є багато складних і трагічних сторінок. Але, якщо навіть не дівчатам, а хлопцям вкладають в голову образ сплюндрованої України, то я розумію чому багато хто з них згодом захоче виїхати за кордон, а не захищати Батьківщину зі зброєю в руках. Чим сильні російські історичні міфи? «Дєды воєвалі; Народ-побєдітєль; Мой дєд на танкє Бєрлін брал». Ці міфи стимулюють національну гордість. А ті міфи, які часто культивуються в українських школах – національне приниження. Пам’ять про Героїв Крут, Героїв Базару, Голодомор має викликати не сльози, а бажання записатися на курси військової підготовки, щоб ці трагічні сторінки ніколи не повторилися.
Нам є чим пишатися. Ми – найбільша європейська країна. Наші ракети літають в космос. Наша армія – одна з найсильніших в Європі і вже четвертий рік дає відсіч ядерній державі. Наші військові, незважаючи на мінські угоди і стурбованість ОБСЄ, відвойовують позицію за позицією на Сході. Так, це далося нам дорогою ціною, ціною життів наших предків і наших сучасників. Але ми обов’язково переможемо і станемо ще сильнішими. От тільки для початку слід стати переможцями у власних головах.

(no subject)

Свято 8 березня в Україні – це фіаско фемінізму. Тисячі чоловіків, які сьогодні українськими вулицями носяться із тюльпанами – наочне свідчення того, що насправді жінки прагнуть турботи, уваги і кохання, а не права на рівні з чоловіками виконувати тяжкі роботи.

Чи варто ставати політиком?

Спочатку я хотів іти у політику. Я дуже любив історію, був переможцем олімпіад і мріяв про машину часу, щоб виправити всі помилки, які колись зробила українська політична еліта. Але машини не було, тому була мрія все змінювати тут і зараз.
у 15 років вступив у припартійну молодіжку. На своє 18-ліття написав заяву у партію «Народний Рух України».
Минуло 10 років. Я безпартійний і сьогодні у мене зовсім немає бажання бути політиком. Знаєте чому?
Бо політики мало на що впливають. А тільки починаєш торкатися «жирних тем» на тебе виливається відро багнюки. І все. Наступного разу ти вже не політик. Ти – лузер, який програв вибори.
Приклади?
Уявімо ситуацію. Ти. Саме ти, який сидиш зараз у FB! Ти виграв вибори і став народним депутатом. Нардепом із зарплатою 6500 грн. і готелем «Київ».
І ось, через кілька місяців просиджування штанів і усвідомлення, куди ти потрапив, ти вирішив зробити щось корисне. Наприклад побороти нелегальні заправки у своєму окрузі, бо вони не сплачують нічого у місцевий бюджет, а отже твої виборці отримують менше послуг від міськради.
У цій «темі» обов’язково хтось із місцевих силовиків (якщо не всі). Комусь регулярно заносять, хтось просто заправляє там свій автомобіль і автомобілі співробітників.
І ось в результаті твоєї бурхливої діяльності стабільна схема, звичний уклад життя місцевих ділків, силовиків і чиновників опиняється під загрозою. Нелегальний «бізнесмен» заносить по 8000 грн. на місцеві телеканали, приплачує статті на якомусь помийному сайті типу «антикор». І вуаля! Хвиля народного обурення піднялася!
Ти бачиш, як грабується державне підприємство на твоєму окрузі. Як з нього на користь олігарха виводяться десятки і сотні мільйонів гривень, а саме підприємство ведуть до банкрутства. Ти пишеш депутатські звернення в генпрокуратуру, НАБУ і всі можливі органи. Що у відповідь? Із сотень мільйонів олігарху достатньо виділити кілька відсотків, щоб організувати загальноукраїнську кампанію твоєї дискредитації. Десятки ЗМІ про тебе говорять лише негатив.
У тебе є на окрузі велике приватне підприємство. Через Кабмін ти робиш все, щоб підприємству повернули ПДВ, щоб було з чого заплатити зарплату робітникам. ПДВ відшкодовують з державного бюджету. Але майже всі кошти відразу виводяться на кіпрські фірми, які належать одному із акціонерів. А працівники залишаються без зарплат.
Незважаючи на це, ти пишеш депутатські звернення до міністерств і державних підприємств, що на твоєму окрузі є хороший завод, який може випускати якісну продукцію. «Дайте замовлення!» просиш ти. Ось завод виграє кілька тендерів. Ти щиро радієш. Але разом з тим боїшся, щоб гроші знову не пішли на Кіпр. Пишеш відповідне депутатське звернення до замовника. Лише про те, щоб державні кошти, виділені на замовлення пішли саме за призначенням. І що у відповідь? Один із акціонерів організовує масштабну інформаційну кампанію проти тебе. Ніби ти. Саме ти! Ти зриваєш тендер! І всі твої виборці-працівники заводу щиро вірять, що ти, саме ти зірвав замовлення. «А як же? Я сам по телевізору бачив!».
От тільки «телевізор» у нас давно продажний. І про це чи не знають, чи забувають, чи хочуть забути.
Ти виходиш на трибуну Верховної Ради. Ти виступаєш. Ти публічно звертаєшся до Прем’єр-міністра. І врешті досягаєш того, щоб тендер провели повторно. І щоб якось донести свою позицію, проплачуєш рекламу у FB. За $20. 540 грн. Це все, що дозволяють твої фінансові можливості. Бо у тебе немає грошей занести на кожен канал по десятку тисяч гривень.
У відповідь – купа злобних коментів від юзерів.
Скажіть, воно того варто? Мені варто ставати політиком?
Зараз у мене зарплата майже така, як у народного депутата. Я знаю, що таке відповідальність. Я відповідаю за всіх, хто є членом Молодого Народного Руху. За майбутнє організації. Вона не така чисельна, як хотілося б. Але принаймні я вірю тим, хто зі мною поруч і розумію, що мою працю цінують!
…Але як же історія? Хто винайде машину часу, щоб не допустити усіх помилок українського народу? Сподіваюся винайдуть. У наступних поколіннях…
Чи як ви вважаєте?

Революція - це

Революція – це зовсім не пафосно. Це суміш безумної відчайдушності і безнадії. Це відчуття страху, яке притуплюється наявністю поруч плечей товаришів. Це коли ти не маєш сил вдихнути від захвату і натиску десятків людей, які разом з тобою намагаються проривати кордон Беркуту. Це тижні і тижні очікування, жування бутербродів і гречки, бомжування, розмов про «злив» і зраду вождів, які стоять на сцені.
Це коли чергове віче завершується не революцією, а резолюцією. Це славні тітушки-провокатори:) Це читання віршів Корчинського на конспіративній квартирі.
Це запах сльозогінного газу. Це вибухи світлошумових гранат. Це і коли палає небо і земля. Це коли молишся, щоб не потрапити в полон, а потім дякуєш Богу, що лишився живим.
Це кров тих, кому в ті дні не пощастило стати Героями:( Це «Пливе кача…».
Це відповідальність перед тими, хто пролив свою кров за нашу свободу. Хто поклав свої життя. Хто дивиться на нас із думкою: «Ти живий, бо ми померли. А отже ти живеш замість нас»…
Цей день не для того, щоб святкувати, а для того, щоб пам'ятати про ціну. І від цього ставати ще сильнішими.

Про науку і християнство

Науковий світогляд – обмежений. Вульгарний матеріалізм відкидає все те, що не доведено наукою. Дослідження навколишнього світу – це цікаво, прекрасно і почесно. Акустики (науковці, що досліджують звуки) можуть ідеально дослідити Дев’яту симфонію Бетховена. І дослідивши ці звуки, звісно не знайдуть самого Бетховена. Але це не означає, що у цієї симфонії немає автора.
Біблія – це не інструкція зі створення світу. Для мене Біблія – це посібник у відносинах з Богом і людьми. Якщо я хочу проводити досліди з хімічними елементами, я користуюся таблицею Менделєєва. Якщо у мене виникає спокуса вкрасти в ближнього, я згадую заповіді, а не статті Кримінального кодексу.
Про створення світу у Біблії кілька сторінок. Решта – про Бога і людей. Я абсолютно не сумніваюся у достовірності Книги Буття. Я переконаний, що вона правдива. Що там написано дійсно те, що розповідав Мойсей євреям три тисячі років тому. І він розповідав так, щоб це було зрозуміло водночас дикому кочовому племені і мільйонам нащадків через тисячі років. У Біблії не описано механізму створення світу. У Біблії сказано, що Бог створив світ, і Бог та світ не є тотожними. Ці дві ключові тези призвели до виникнення науки саме у християнському світі.
Наука не могла виникнути там, де не вірять в реальність світу. Навіщо досліджувати світ, якщо він лише сон Брахмана? Наука не могла виникнути, де панівний пантеїзм, де Бог і світ – це одне і те ж. Ставити експерименти на Богом? Безглуздо. Тим паче не могла виникнути наука, в цивілізації, де вважають, що світ виник із шкарлупи яйця чи внаслідок війни богів.
Наука виникла саме в Європі, де панувала церква і палали вогні інквізиції. Саме інквізиція засудила античні праці про наявність душ у планет і подібну єресь. Інквізиція – це конфлікт з іншими релігіями, магами, знахарями та єретиками. Конфлікт з наукою якщо і був, то був побічний.
Якби Джордано Бруно писав у наш час, то сучасні науковці його б заплювали за книгу «Тези проти математиків», уявлення про існування Бога в речах, віру в переселення душ. Почитайте його праці. Жодних розрахунків там немає. Так, там дійсно можна знайти те, що згодом підтвердилося наукою. Але від того, що якесь пророцтво Нострадамуса справдилося, не варто називати його великим вченим.
За століття до Бруно, Коперник написав працю «Про обертання небесних сфер», базовану на узагальненні власних тривалих спостережень і підрахунків. Без «духів», «душ», претензій на авторське розуміння Бога. І Коперник спокійно помер своєю смертю.
Наука і релігія мають бути не ворогами, а добрими сусідами. Чим вищий паркан, тим міцніша дружба. Не варто кропити святою водою андронного колайдера (якщо про це не просили самі працівники інституту). Але перетворювати науку на догму, а науковий світогляд на єдиноправильний - це означає утворити ще одну релігію.
Як християнин, я спокійно ставлюся до теорії еволюції. До неї спокійно ставилися навіть сучасники Дарвіна. Православний святий Феофан Затворник: «Это тело — что это было? Глиняная тетерька, или живое тело? — Оно было живое тело, — было животное в образе человека, с душою животною, а потом Бог вдунул в него дух Свой…»
Єдине, що мені не подобається в теорії еволюції – претензії на догматику. Наука – це постійне спростування, пошук істини, нові відкриття. Якщо завтра науковці доведуть, що Дарвін помилявся, ми походимо від ведмедів, то свої книги доведеться переписувати науковцям, а не нам.

Про попів і тачки

А що? Я теж за. Хай священики подають декларації.
Про «жирних попів на дорогих тачках» розповідають як правило ті, хто бачили їх тільки з екрану телевізора. Я зі священиками спілкуюся не так і часто, але перетинаюся трохи частіше за більшість Facebook спільноти.
В минулу суботу вирішив пройтися по ринку. Випадково побачився з із дружиною знайомого священика. «Як там отець …?» запитую? – «Разом із прихожанами дрова носять. Треба готуватися на зиму» - відповідає. «Передавайте вітання!», сказав я, прощаючись, а сам пожалкував, що давно вже не був в церкві на Тополянській. Міг би чимось допомогти.
Не так давно пив каву із гарною дівчиною і мова зайшла за «попів на дорогих тачках».
- А знаєш, - кажу, - колись мені єпископ говорив, що з мене міг би вийти священик, що бачить у мені щось. Тоді я відмовився, бо вважав, що моє покликання – політика. Але інколи сумніваюся. І можливо все ж колись повернуся до цієї розмови.
- І ти б все кинув, щоб стати священником?
- А що? Ти ж щойно розказувала, як вони кучеряво живуть? – віджартовуюся я.
Якщо почитати пабліки в соц.мережах, то все просто: «кадило крутиться, лавеха мутиться». Але реальність така: якщо тобі пощастить, лишитися в місті, а не поїхати в село, ти почнеш розбудовувати парафію десь на окраїні. З вагончика, закинутого магазину, занедбаного клубу. Разом з невеликою кількістю ентузіастів почнеш ганяти щурів і вимітати шприци після наркоманів. Поставите хрест на будівлю і повісите оголошення для місцевих. До храму щонеділі почне ходити 10-15 людей. Середня пожертва з людини 10-20 грн (це зі свічками). При хороших розкладах – 200 грн. в неділю. Десь 1200 грн. в місяць ( з урахуванням великих свят). Але це не в кишеню священику. Це загальний «дохід». З нього треба заплатити за електрику, а взимку за опалення. А ще інколи треба щось пофарбувати. частину віддати на потреби єпархії. Якщо більш-менш професійна півча, дати щось їм.
У нашому будинку живе два священнослужителі. Диякон московського патріархату і священник кафедрального (головного) собору київського. Всі квартири в будинку – малосімейки загальною площею по 21 м2. Як люди середнього віку живуть в таких умовах з сім’єю і дітьми мені уявити важко.
Але це ж священики. Напевно єпископ жирує за їх рахунок? Той єпископ, якого знаю, живе у простій квартирі. Їсть звичайну їжу, простішу ніж ми з вами. Ні. Він не святий. У нього є недоліки як і в кожного із нас. І священики не святі. У православній церкві немає догмата про непогрішимість навіть Патріарха. Церква свята не завдяки сукупності святості людей, що входять до неї. А всупереч їх гріховності. Якби не присутність Святого Духа в Церкві, її б вже давно не було.
Історії про «святих отців» з дорогими прикрасами в дорогих клубах на жаль не є вигадкою. Але є ще одна правда: священиків на велосипедах в Україні більше, ніж на автомобілях. Але про священика на велосипеді сюжет на ТСН не покажеш. Немає інформаційного приводу.
Дорогі автомобілі дійсно є в деяких єпископів і священиків. Але вони куплені явно не за свічки. Більше того, саме духовенство, як правило, не купує цих дорогих речей. Зазвичай це подарунки людей, які мають багато грошей і готові їх жертвувати. Ми знаємо, що в Україні важко набути багатство чесним шляхом. Тому дехто, щоб пом’якшити муки совісті, будує храми, жертвує на Церкву, дарує автомобілі. Добре це чи погано, не мені судити. Я просто констатую факт.
Не хочете ходити до жирних попів? Ходіть до худих.
Хочете знайти священика з яким можна вести інтелектуальні бесіди про Орігена і Августина? Такі теж є.
Маєте сумніви і шукаєте шлях до Бога? Знайдіть священика, який сам пройшов це і прийшов до Церкви через довгу і болючу дорогу.
Було б добре, якби всі якості поєднувалися в одному священику. Але навіть, якщо це три різних людини – не біда.
Біда в тому, що деякі священики не такі, як нам би хотілося. Але я не беруся критикувати навіть таких. Бо у мене була можливість взяти цей хрест, а я його не взяв.
До чого взагалі цей пост?
На Сумах на Добровільній на місці занедбаного клубу розбудовується храм Андрія Первозванного УПЦ КП. Названий він не тільки на честь апостола Андрія, а і на добрий спомин про Андрія Реуту – бійця батальйону «Донбас» та всіх бійців, які загинули за волю України.
Староста храму – батько Андрія: Олександр Дмитрович Реута. Якщо хочете долучитися до побудови чи якось інакше допомогти, я підкажу як до нього звернутися.